Народилася Оксана Дмитрівна в сім’ї журналіста і вчительки, тому ще з дитинства всотувала в себе любов до написання та турботу про дітей. Батько письменниці Дмитро Іваненко зробив чималий вклад у становлення полтавської журналістики, а мати Лідія Миколаївна не тільки переймалася долею знедолених маленьких жителів міста, а приклала багато сил, щоб покращити їх становище. Оксані Дмитрівні значною мірою передалися їх завзяття, активність та доброта, які і стали дороговказами її майбутнього.

Мені здається, що гуляючи мощеними вуличками прекрасного міста майбутня письменниця «вбирала» в себе всю його мініатюрну казковість та чарівну простоту, які і відобразилися в її подальших роботах. Будучи студенткою Полтавського інституту народної освіти Оксана Іваненко вирішує перевестися в Харків і покидає рідне місто на довгі-довгі роки.
Аж у 80-річному віці вона приїде уже у якості відомої дитячої письменниці, щоб повернутися у власну точку відліку.

Життя не дуже прихильно ставилося до нашої землячки. Втративши на війні чоловіка та рано поховавши єдину доньку, вона на собі відчула отруйний слід скорботи,який день за днем руйнує людську душу. Знайшовши відраду в письменницькій діяльності і активній громадській роботі, Оксана Дмитрівна присвячує життя дітям. Їх біль і переживання настільки їй зрозумілі, що бажання вгамувати їх, хоч і не реальними, проте позитивними історіями стає основною метою творчості.

Зараз своє довге життя Оксана Дмитрівна встигла попрацювати вчителем, редактором журналу "Барвінок", перекладачем класичних творів. Отримала не одну премію. Та, найголовніше, зуміла на тонкому рівні відчути, що потрібно малим читачам.
Через слово письменниця намагалася допомогти їм забути всі страхи і печалі, бо хто, як не повоєнні діти знають справжню ціну реальності. Навзаєм читачі відсилали такий посил вдячності і любові, який зумів протримати Оксану Дмитрівну на цьому світі аж 91 рік.